В околицях Солотвина є городище з 2-1 ст. до н. е. В південно-західному напрямку від селища, на крутому пагорбі правого берега ріки Тиса — городище, відоме в населення під назвою Читатя (Читецуя). На городищі засвідчено культурні шари раннього заліза рубежу нашої ери (гето-дакійський період) і давньоруського часу. Городище розміщене на високому мисі правого корінного берега ріки Тиси, на околиці Солотвино. З північного боку воно обмежене яром, з південного і західного боку — долиною Тиси. Східна напільний бік був укріпленим ледь зараз помітним земляним валом і ровом. З південної і західної сторони городище підвищується над рівнинною долиною Тиси приблизно на 50 — 70 метрів. Висота вала доходить до 30 сантиметрів, попри ґрунт до нього входила річкова галька і обпалена глина, шматки останньої знайдені у великій кількості в валу. Рів шириною до чотирьох метрів і глибиною до 1,2 метра був заповнений чорноземом і суглинком, перемішаним з галькою. Звичайно. у давнину вал був вищим, а рів — глибшим, роблячи перепад висот разом біля трьох метрів, до цього потрібно ще додати дерев’яні стіни. Розкопками на городищі було відкрито декілька споруд, у тому числі два житла — одне з заглибленням в материк, інше — наземне.
З території Солотвино походять бронзовий меч і уламок меча. В південно-західній частині села — сліди давніх солекопалень римського часу (очевидно ця територія входила до складу Римської Імперії)
Солекопальня «Горци» — пам’ятка археології (9 ст. до н. е. — 4 ст.) [Постанова Кабінету міністрів України № 928 від 3.09.2009 р. «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України»].
З 13 століття і до 1945 року на місці сучасного Солотвина існували два села — Слатіна (Фалуслатіна) та Слатінські Доли (Акнаслатіна).
1360 — перша письмова згадка про Слатіну в грамоті угорського короля Владислава.
Згідно з нею, волоський воєвода Драгош із Бедеу (Бедевля) після повернення з теренів сучасної Молдови, де він зазнав поразки від ворога угорського короля — іншого волоського воєводи Богдана (засновника Молдовського князівства), одержав у володіння деякі села Марморощини, в тому числі й Солотвино (Слатіну).
Цінну інформацію про історію селища дають т. зв. «Марамороські дипломи», знайдені в архівах у XIX — на початку ХХ ст. Вони містять відомості про перших мешканців Солотвина.
Видобуток солі в цих місцях існував від часів завоювання Дакії римським імператором Траяном (ІІ ст. н. е.). В копальнях знаходили римські монети ІІ-IV століть н. е.
Соляні копальні того часу були найціннішим скарбом краю й давали найбільші прибутки угорському урядові. Для видобутку, зберігання й охорони солі були запрошені зі Саксонії німці («сакси», «саси»), які збудували в Мармороші численні міста й селища: Сигіт, Довге Поле (Кимпулунг ла Тиса, Румунія), Тячів, Хуст, а також Солотвино, яке по-німецьки називалося Зальцгрубен (salz — сіль).
У соляних копальнях, крім кріпаків, працювали також засуджені на каторгу селяни з навколишніх сіл. Життя солекопів значною мірою залежало від розвитку способів добування солі. Найдавнішим і найпримітивнішим було копання ступінчастих ям глибиною до 20 м. Пізніше копали конусоподібні або т. зв. «чортові» ями (глибиною до 140—150 м). Спускалися робітники в такі ями по зв’язаних драбинах, а сіль піднімали в сітках, сплетених із мотузок, або в буйволячих шкурах. Цей примітивний спосіб добування солі існував протягом усього середньовіччя. Добування солі у XVI — 1-й половині XVII століття здійснювалося теж примітивними засобами. Основними знаряддями праці солекопа були молот, чекан, клин, кайло, лопата, тачка, ноші і мішок.
1498 — у Марамороші стався страйк солекопів. Король Владислав ІІ Ягелон змушений був призначити солекопам тверду плату і пенсію вдовам загиблих. За кожні 5 добутих кусків камінної солі шахтарі отримували 5 динарів; для купівлі одежі вони отримували 100 кусків камінної солі на рік, а також звільнялись від цілого ряду королівських податей. Солекопи мали право вибирати свого старосту й радників, в чому вони прирівнювались до прав міщан. Крім того, їм були призначені додаткові надбавки на Різдво, Великдень та інші свята. Наприклад, марамороським солекопам королівські чиновники протягом одного року передали 4 бочки вина, 4 воли і 400 хлібин. Старости отримували кожний рік 500 кусків солі. Але жадібні чиновники нерідко привласнювали собі те, що належало солекопам. Коли зловживання чиновників доходило до краю, солекопи на знак протесту перестали працювати й покинули Солотвино. Копальні затихли, а це вело до великих збитків для казни.
Після тривалих переговорів у Тячеві уклали договір, згідно з яким бургграф (каштелян) Хустського замку разом з королівським ішаном (жупаном) Марамороша зобов’язувались не карати гірників за припинення роботи, а в майбутньому — суворо дотримуватись їхніх прав. Старости й радники всіх 5 коронних міст звернулись до гірників з проханням приступити до роботи. Так закінчилась перший страйк у Марамороських соляних копальнях, який, можливо, взагалі був першим виступом робітників Центральної Європи на захист своїх прав.
У другій половині XVIII століття адміністрація вживає заходів, щоб збільшити прибутки. Поряд з селянами-кріпаками на добуванні солі стали використовуватися вільнонаймані люди. Перша шахта нового підземного типу «Кристина» була відкрита у 1778 році, в 1781 році стала до ладу шахта «Адальберта», у 1804 році — «Иосиф», в 1809 році — «Терезія». В XIX столітті були здані в експлуатацію шахти «Михайло», «Габор», «Ференц», «Лайош». В 1870 році на Солотвинських державних копальнях працювало вже 440 чоловік.
У Солотвині у промислових масштабах видобуток солі почався у 2-й половині 18 століття. За Австро-Угорщини Солотвинська соляна рудня складалася з 8 копалень, пізніше діяли три.
На захід від містечка лежать соляні озера, які використовують у рекреаційних цілях. Найбільшим із них є озеро Кунігунда. Солотвинські озера виникли внаслідок просідання порід при видобутку солі з розташованих поблизу соляних копалень. Перше з озер, Кунігунда, виникло 1902 року внаслідок просідання на 20 метрів недавно відкритої соляної шахти.
У селищі є оригінальний музей солекопів.
На честь «Міленіуму» — тисячоліття приходу угорських племен в Тисо-Дунайську низовину Соляний, всередині шахти Куніґунда у 1896 році зведено соляний обеліск
В межах Солотвинської западини виявлено 9 соляних структур: Даниловська, Олександрівська, Солотвинська, Тереблянська, Тячівська, Нанківська, Сокирницька, Кривська та Округлянська.
Церква св. арх. Михайла. 1895.
У 1751 р. згадують дерев’яну церкву св. Дмитрія з вежею та двома дзвонами, з усіма образами. У 1801 р. згадують нову дерев’яну церкву, поставлену 17 років тому, тобто в 1784 p., коли згоріла попередня, і тому всередині бідно обладнана, бо всі речі згоріли.
Теперішня церква — велика імпозантна мурована базиліка, до створення і прикрашення якої доклав багато зусиль єпископ Beликоварадинський Михайло Павел, про що написано над входом до церкви. Єпископ М. Павел був похований у церкві перед іконостасом, на місце поховання вказує мармурова плита з румунським текстом, що перелічує всі заслуги єпископа. Портрет єпископа встановлено на північній стіні нави, а на південній стіні грамота в рамці повідомляє, що за пароха Івана Марини в 1935 р. група вірників замовила 12 картин зі сценами Хресного шляху.
У 1936 р. бляхар Войтех Шобані перекрив церкву бляхою. Наву прикрашає чудовий іконостас 1895 р. з розчищеними іконами доброго малювання. На іконі Богородиці є підпис автора угорською — Gosztincsar F. та дата малювання, але досить нерозбірливо. Дзвони для церкви купив у 1930-х роках за власні кошти Юрій Попович.
Солотвинський парох Іван Марина був засуджений 1949 р. на 25 років каторги. Повернувся додому 1956 р.
